(no subject)

Катерина Калитко

І падає на руки голова,
а ранній сніг — на китиці шипшинні.
І хто не проти вірити словам —
то хоч не проти ночі та не нині.

Де люд, як листя, скулився й пожух,
де був мені єдиний рівновартим —
таку тонку перейдено межу,
аж наново все не переназвати.

Дорога довга, спробуй не засни.
В цієї ночі барабанний ритм.
Буває й так: між балачок масних
вже простору нема заговорити.

Кричи тепер на площах до облич,
які забудеш, заким договориш.
Я б запитала, де ти був, коли, —
та я не маю брата і не сторож.

Країна шкіру неба поміняє.
Зчужілі зімітують приналежність.
Слова зростають у ціні щодня,
невіра в них — тривога і пожежа.

І люд за вітром сіється, як дерть.
І ще тримають спину пізні трави.
І — гематома посеред грудей —
в тумані обважнів мій берег правий.

У ніжності нагострені краї,
вона уміє вдарити навідліг.
І прийде смерть з очима, що твої,
а отже — і мої в непевнім світлі.