(no subject)

Оригинал взят у pirhospr в post

Весна. Чорніють рукави річок.
Із них верба проглядує несміло.
Землі прозоре невагоме тіло
Гойдається між зоряних свічок.

Сон лише зовні темрява і смерть.
Болить - окраєць серця відітнуло.
Од берега тхне розпачем і мулом.
Не чутно чайок. Гнізда шкереберть.

В долонях моря не перенесу.
Милуюсь сонним і недоторканним.
Що залишається, щоб гоїти ці рани?
Добро чинити. Множити красу.

Воно мудріше всіх, хто тут осів.
У нім і відповідь живе, і запитання.
І байдуже - уперше чи востаннє.
Хто бачив море – знає Божий спів.

Хто бачив море, вірить, що в цей край
Весна приходить дивовижно вчасно,
І все Господнє в ній напрочуд ясне,
А решта - в нас. Приспи, не випускай.

(no subject)

Оригинал взят у izdryk_y в early morning

молочний туман протікає між пальцями й пагорбами
відсвічує міддю оголений ранком ландшафт
імла осідає в низинах потоками жадоби
і чутно зітхання в легенях закинутих шахт

цей ерос ранковий такий безпорадний і сонний
повітря пронизливе й сонце м'яке наче віск
а холод нічний витікає крізь діри озонові
і наче чернець із колін піднімається листяний ліс

ми – тіло ландшафту його невротична версія
ми – слово від слова і камінь на камені ми
ми – сума секунд що часами складаються в терцію
щоб вийти на голос із нетрів глухої пітьми

містерія ранку повільна вогка й безтурботна –
брутальність реалій іще непомітна ніде
ще віриться в спокій і мир і у свято суботи
яке повернеться і станеться й нас неодмінно знайде

(no subject)

Каха Бендукидзе о том, что делать и что не делать