Всякое-разное

Грицько Чубай

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула

скільки ж бо треба того часу для
рудого листя
щоб опало воно з невисокого віття

наша осінь з маленькими деревами
дуже швидко минула
минуло після неї багато зим
і багато весен і аж тоді
почало падати листя з дуже
високого дерева яке в нашій
осені було і про існування якого
ми навіть не підозрювали

Сергій Жадан

Ще нічого немає. Зелена ніч,
І в кожної тиші міра своя.
І знаючи, скільки потрібно сторіч,
Щоби з'явилась найперша річ,
Він вимовляє її ім'я.

Немов відчиняє нічне вікно
І ловить напружено кожен рух,
Сподіваючись на щось все одно,
І небуття важке полотно
Покірно дається йому до рук.

І все, що буде з ними тепер –
Гольфстріми, айсберги мертвих морів,
Щоденний рух повітряних сфер,
Спів кашалотів і крик химер,
Поява запахів і кольорів,

Коріння трав і листя дерев,
Озерні льоди і пташиний свист,
Руди і вугілля натруджений трем,
Слухняних тварин шепіт і рев,
Жага лунких торговельних міст,

Вогонь, що спалює кораблі,
Смерть на темних шовках знамен,
Згаслі зірки на високому тлі,
Тихі мерці в літній землі,
Кров, ніби лава в покладах вен:

Прийде все, що мало прийти,
І зникне все, що колись було,
Як мито за явлені їм світи,
За голос із домішками темноти,
За видих у вивільнене тепло.

І знаючи все, що чекає на них,
Він все ж вимовляє її ім'я,
Зіткане з приголосних і гірких голосних,
Доки йому підступає до ніг
Ніжності сутінковий сніг,
Любові смарагдова течія.

Юр Іздрик

з лінії фронту сиплеться пудра
з лінії смерті звертають авта
ми керували крильми немудро
може мудрішими будем завтра
може ніжнішими будем потім
і обережнішими – перед
може прийде нам тиждень суботній
у череді четвергів і серед
може прийдуть нам виграш і бонус
може підуть нам вірус і винос
і хімікалії різні коштовні
і ефедрин замість вин навинос
і офензива
і дискотека
і канонада
і конькобіжці
іній улітку взимку спека
дози нерівні пристрасті й ніжності
ми керували крильми безрульно
ми дарували милість задарма
ми пакували листи в шкатулки
і містицизм запускали в карму
ми перемелені маньєризмом
ми перелякані з потрохами
з нами вже гине наша харизма
ангел від сміху вмирає з нами
рай на морозі
пекло припухло
землі – в алмазах
небо – в хлам
і канонадить
невидимий бубон:
єва-адам
єва-адам

Сергій Жадан

Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев’яні розп’яття, золочені муляжі.

Візьми хліб і городину, потім іди.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.

Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.

Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.

Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.

Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,

підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,

такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім’я своє.

Оригинал взят у pirhospr в post

Кость Москалець

Над нашою хатиною малою
Господнє Літо хутко перейшло,
І Міста, про яке писав Павло,
Не видно за осінньою імлою.

І ми перемовляємся з тобою
Двома-трьома словами — про тепло,
Про те, що літа наче й не було,
Так само, як життя; й не спим обоє

Чекаючи пробудження від сну,
В якому повно смерті й туману,
Безсоння — і безсмертя — і любові…

Цей сон тече і тчеться з людських слів,
Та, вірячи апостолу Павлові,
В густій імлі щезають журавлі.

Юр Іздрик

упасти легше ніж встояти
загинути легше ніж вистояти
бо їсть сарана поїдом
усе що схоже на листя
а кожен листок – обличчя
а кожна пошесть як хмара
виходять із потойбіччя
парами злочин і кара
бо листя помпує кисень
а пошесть – чуму і холеру
і в'яне і жовкне листя
пергаментом і папером
і сохнуть плоди і зерна
неначе букви і знаки
бо доля зерна мізерна
і топчуть його солдати
не бути легше ніж бути
не знати краще ніж знати
ніщо неможливо забути
ніде неможливо сховатись
усі ці слова зайві
увесь цей крик до нічого
і згасло давно сяйво
надії на доброго бога
і тільки дивується сліпо
відрубана голова
як вперто вертається літо
як стійко росте трава

Ігор Римарук

Здається, так було одвіку:
Глухий паркан... руда трава...
І знову, мов земля об віко,
Об душу стукотять слова.

Скрегочуть заступи - допоки
Заходить сонце, - а вночі
Циганитимуть сни на спокій,
Як на півлітру копачі.

Вітри в далечині порожній
Шкребуть кущем, немов ключем,
А випадковий подорожній
Ворота підпира плечем.

Блукає іскорка в цигарці,
Над очі вечір нависа...
Сухим окрайчиком на чарці
Лежать на водах небеса.

Євген Маланюк

Окоп сливе пустий. Так мало нас зосталось —
Закляклий кулемет і скількись там рушниць.
Чотар лежить в крові. Юркові відірвало
Правицю, а Петро від вчора стогне ниць.

За бруствером мовчить розстріляная тиша.
Зрадливо пахне хлор — то спогад і натяк.
Лиш зрідка десь гукне і ось уже задише
І важко вибухне. Й озветься стріл: так-так.

Перервано зв’язок. Та й що ж тут доносити?
Зміняти — нікому. Санітарів чортма.
Контужена рука цигарку крутить. Вітер
Передранковий знявсь, і опадає тьма.

О шостій знов почнуть. Твоя черга на чати.
За старшого — Гудзій. Перелічить живих.
Ну, сотне, веселіш! Глядіть — не підкачати!
Десь запасний замок…Одіб’ємо і цих!